«Накуя мені Турція, якщо є Цунів!» Так описав погоду на нашому аеродромі гість нашої дропзони. І дійсно: прогріте повітря, замішане на терпких запахах хвої та польових трав, вкупі з прохолодним вітерцем, який виривався з сосняка, робили ранок 2 серпня якимсь дійсно особливим.
Ага, 2 серпня, 10 ранку. Цю всю ідеалістичну картину доповнювала група міцних молодих хлопців в строкатих майках та військових одностроях. Так, так , 2 серпня – День Десантника, День ВДВ!
А скільки першоразників було! Наша дропзона була схожа на мурашник: юні хлопці та дівчата, гонорові ВДВ-шники, сивочолі вояки, які кожен рік приїжджають на наш аеродром щоб махнути під стабілкою на Д5 в небо, і там у вишині, пригадати щось своє, знову відчути себе 18-ти річним десантником.
Ну і ми спортсмени-парашутисти. Нас, як завжди, цікавить одне, – яка буде висота? Для нас, стрибок з парашутом – то Альфа, висота – Омега.
Поки ми мріяли про висоту, і які ми там будемо ліпити формації , розпочався передстрибковий інструктаж в парашутному містечку. «Першачки» радісно стрибали з макету дверей Ан-2, торохкотіли своє перше: 521…, кільце, …, купол. Сивочолі вояки, як і в перший раз, висіли в підвісній системі та старанно виконували всі вказівки інструкторів. І на все це споглядала наша аеродромна кицька.
День обіцяв бути повним подій. Уже і техніки обліпили наш літачок, з казарми почали виходити першоразники, поскрипуючи своїми Д-5. Забігали, заметушилися спортсмени. І пішло, поїхало. Сім разів піднімався літак в небо, лишаючи там, десь на висоті білі кульбаби. Перший взліт формували десантники. То було щось! «Слава ВДВ» лунало так, що певно було чути в довколишніх селах. Потім були ми, крилаті. Андрій пізнавав таємницю виходу на “мотор”, Богдан смакував свої перші стрибки на крилі, Толік і Марійка шурували двійки, Ігор довбав в хрест. Кубік, загубив майку, так що провітрював волосся на грудях *rofl* , і за всім тим вар’ятством споглядав наш випускаючий, Олег Омелянович. Що ми тільки не ліпили: двійки-шмійки, тречки-шмечки, і якщо коротко – то, як завжди, займались фігнею *crazy*
А потім ми втратили лік: 3, 4… 7 взліт. Круглі, крила, круглі + запаски. Все якось крутилось та вертілось. Одні, в супроводі інструктора йдуть на старт, ті, хто вже пізнав, як воно там – на висоті, щасливі, з парашутною сумкою за плечима, вертались в казарму.
Привітання, побажання, сміх довкола. Кругом фото та відео. Гамір, за ВДВ, стук, грюк… І лише кицька, як досвідчена парашутистка, спокійно обходила свої володіння!
Вечоріло. Відчувши смак неба і насолоду вітру під ногами, роз’їхались гості, уже парашутисти. А ми ще святкували. Далеко за північ, полями нашого летовища, лунало: Слава ВДВ. І щось у відповідь своє співали цвіркуни.
Ранок. 3 серпня. 7 ранку.
Укладка. Так – саме вона. До 12 години треба укласти всі розпущені парашути, а їх за суботу набралась таки величенька купа. Ось ми і повзали в “укладочній” під пильним наглядом інструкторів. Так і пролетів час до 10 ранку.
Вже почали збиратися “першоразники”, гості з Чернівців, Івано-Франківська, Луцька, Хмельницька. Вся західна Україна! І знов все спочатку: інструктаж, надягання парашутів, прогрівання літачка. А потім в небо, і знову над чарівними краєвидами нашого аеродрому розкрилися кульбаби-парашути.
Спортсмени зробили по два підйоми на висоту, відпрацювали свої завдання і щасливі посунули в казарму.
Ось так, і промайнули ці чудові вихідні дні! Сумно покидати дропзону і сунути в задуху і спеку міст. Але ж скоро знову вихідні!
До зустрічі, Цунів!