Живіть на повну! Звіт за 26 квітня

Підготовка парашутистів

Перетворюйте свої найкращі сни у реальність!

Сьогодні, 26 квітня, я наважилась зробити це. Зустріти небо в усій його красі, відчути гравітацію. Відчути подих чистого вітру, який гуляє понад лісами. Зіштовхнутись сам на сам із своєю свідомістю, страхами і притаманною всім людям самотністю буття. Я стрибнула з парашутом.

Все почалось учора. Це була ординарна розмова із новою подругою. Ми відвідуємо один тренажерний зал. В зал Наталя йти зі мною не захотіла, проте повідомила мені те, від чого у мене пришвидшився пульс. Вже завтра вона стрибатиме з парашутом. Слово за слово, я спитала ціну. А потім запитала свого хлопця, чи хотів би він стрибнути з парашутом завтра. Хлопець про це раніше не задумувався, проте, не довго думаючи, погодився. Залишок суботи пройшов у “гуглінні” інформації про стрибки, у перегляді відео і у пошуках необхідного одягу.

Наступного ранку, точніше цього ранку ми прокинулись о шостій. Моє серце пришвидшено билось. – “Цей день настав. А що як сьогодні він буде останнім?! Краще не думати про це. Завжди допомагає. О’кей, з’їмо щось легеньке і на зустріч із подругою у домовленому місці”.

В вікно маршрутки яскраво світило чудове весняне, сповнене сил сонечко. Одна щаслива і трішки налякана невідомістю пара їхала на зустріч із однією сміливою дівчинкою. Через 10 хвилин ми були на місці зустрічі. Пізніше ми сіли на іншу маршрутку і продовжили наші добирання до місця призначення вже в більшому складі. Сміливців ставало більше. Їхали у село Городок, що поза Львовом. Там довелось чекати місцеве таксі, щоб дістатись Цуніва – села з аеродромом.

Прибули на місце приблизно опів на десяту. Саме вчасно до початку тренування та інструктажу. Ми були першими, але пізніше кількість бажаючих збільшилась у чотири рази. Наша команда складалась з 8 чоловік, а потім доїхали на базу ще чоловік з 30. Першим щастить. Ми проходили інструктаж швидше, ніж інші і летіти мали першими. Інструктаж тривав досить довго. Нам детально пояснювали усі “премудрості” поводження з парашутами та “відділенням” від літака. Деколи ставало моторошно від начебто “веселих чорногуморних історій” нашого інструктора, командира парашутного підрозділу із “стажем” у кількості понад 2000 стрибків.

Настав час летіти. Перед тим погода була сонячна й дещо вітряна. Як виявилось вітер не хотів вщухати і тільки збільшувався, дмухаючи повітря нестримними злісними поривами. А ми вже сиділи в літаку із рюкзаками вагою 17 кг і запасками вагою 5 кг і думали, як би то пошвидше в повітря злетіти і покінчити з цим. У літаку “пахло” бензином чи керосином. Неприємно так.

Виявилось, не полетимо. Довелось піти на обід. Погода була вітряною і вітер все ніяк не вщухав і не хотів нам давати дозвіл на взліт. Можливо природа подумала, що саме час змусити “бідолашок, майбутніх парашутистів” піти перекусити у місцевому кафе? Ми були голодні, був саме обідній час, але наїдатися було, чесно кажучи, страшно. Не завжди наважишся в автобусі їхати на далеку відстань після хорошого обіду, а тут ще й летіти. Все ж ми поїли. Їжа була доволі смачною й досить поживною. Тільки поїли, а командир кличе летіти. “Ой, ну як же ж після обіду то одразу летіти?”. Ну, нічого. Рюкзаки з парашутами на талії все ж таки застібнулись.

Через деякий час ми були у повітрі. Всі посміхалися і раділи. В літаку панувало “адреналінове щастя”. Я насолоджувалася повітряними ямами і спогляданням хмар. Літак дрижжав і гуркотів. Останні приготування, настанови, повторення подумки усього почутого і кроків дій…

Стрибати мали відповідно до ваги людей. Від найважчих до найлегших. А я то хотіла бути першою, наївна. Чи то треба було побільше з’їсти на обід і набрати кілька кіло? smile) Я була передостанньою, дев’ятою, а подруга десятою, відповідно-останньою. Відкрили двері. Зараз усе почнеться. Те, чого вже чекали пів дня…

Перші три потонули в небі. Все сталось швидко, організовано і не без моїх овацій. smile Я раділа за інших як за себе. Закрили двері. Піднялись трішечки вище, потім знову відкрили двері і командир наказав всім приготуватися. Це було наче уві сні. Люди стрибали у небесну прірву і небо радісно приймало усіх сміливців. Надійшла черга мого Вови. Переживала за нього і думала в той час: “А що він зараз про це думає? Певно звинуватить мене у тому, що затягнула його в ці пригоди. А що як з ним щось станеться?”

Моя черга. Лунає команда-“Приготуватись!” – а в моїй голові – “Ой, треба правильно виставити ногу, руки до себе, відштовхнутися, чекати команду-удар рукою по плечііііііііііііііііііііііі. Аааааааа, обоже, я падаю, мене тягне вниизз.” Мабуть, у той час я кричала не тільки в своїй голові. Це було захоплююче і дуже інтенсивно. Ривок. Парашут вирівнявся. А я навіть не порахувала до п’яти! Думаю, що своїми вигуками я це таки зробила. “Треба глянути вверх, чи все у порядку. Але ж я впевнена в цьому і шолом тисне. Завадив. Ну, нічого. Я знаю! Я лееееечууууу! Урааааааа!!! Аааааа!!” Останні три слова були сказані в голос. Мої легені попрацювали на користь мені. Мій крик додав мені збудження і щастя. Та й хіба хтось почув мене у безмежній блакиті небес? Я не стримувала емоції. Водночас і не забула про інструкції. “Треба деактивувати запаску.” Потрохи, повільно, спокійно витягнула червоний шкурок із мішка попереду себе.

Я летіла споглядаючи ліс, намагаючись запам’ятати усе і насолодитись моментом. Я мріяла про такі сни, хоча у мене бували схожі. Я часто падаю чи літаю у них. Як виявилось відчуття були однакові. Я рада, що у мене такі щасливі реальні сни, та в них не було вітру і запаху повітря. Земля невпинно наближалася. Кайф тривав хвилину, хоча, якщо хтось сказав би, що більше, я би не сперечалася. Час сприймаєш по-іншому в небі і на самоті, поринаючи в них. Згадала у небі про те, що всі ми самотні. Не важливо хто ти в суспільстві і скільки у тебе друзів і родичів, ти народжуєшся, живеш і помираєш наодинці із собою і своїм я. У повітрі ніхто тобі не завадить і не зарадить, а також не допоможе при приземленні. Ти відповідаєш за себе. Ти хочеш жити і робити все правильно.

Земля наближалась. Згрупувала ноги, торкнулась землі, наче пуху. “Ого, та це ж зовсім не так, як нам казали. М’яко і плавно. Ааааа, що, що, що таке? О, нііііі”. Секунда плавного приземлення, ривок і мене як кінь парашут тягне за собою вперед. По інерції і за допомогою повітря. Собою можна було рахувати нерівності на землі. І так метрів 10. Одразу побачила машину. Вона наближалась до мене. Підбіг дядько, “Ей, не тягніть парашут! Що ви робите?!” В той час я думала, що той дядько почав сам мене вперед тягнути, адже здалось наче парашут спинився, але це певне я помилилась. “Піднімайся, скручуй парашут. Бігом, бігом!” Швиденько, захекано, з задмуханими пилюкою очима і одягом, загортала парашут. Влізла в машину і поїхали забирати інших. Всі живі і неушкоджені. “Урааа, ми зробили це!”

Автор: Маша Подвісньова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Приєднуйся до наших груп в
соціальних мережах!

Ділись своїми фото та відео зі стрибків. Отримуй новини з нашої DZ, а також відповіді інструкторів на свої запитання.

Літак Ан-2

Ми працюємо кожну суботу та неділю

Збір парашутистів початківців (початок роботи) о 10:00

Початківці парашутисти, бажаючі виконати самостійний стрибок - стежте за щотижневими анонсами.

  • Стрибок з 800 метрів - 600 грн.
  • Спортивний стрибок 1200м. - грн.
  • Спортивний стрибок 2200м. - грн.